Анонім ↓
«Поліанна». Гра в радість - грають всі!
lol (анонімно) ↓
«Поліанна». Гра в радість - грають всі!
Анонім ↓
«Поліанна». Гра в радість - грають всі!
Паша (анонімно) ↓
«Поліанна». Гра в радість - грають всі!
Паша (анонімно) ↓
«Поліанна». Гра в радість - грають всі!
Галина (анонімно) ↓
«Поліанна». Гра в радість - грають всі!
Анонім ↓
«Поліанна». Гра в радість - грають всі!
Аліса (анонімно) ↓
«Поліанна». Гра в радість - грають всі!
Коли маленькі діти стають нечемними, їх обов’язково хтось забирає: чи Бабай, чи Баба-Яга, чи Чахлик Невмирущий, чи тато з ремінчиком. Або от, як у казці Івана Андрусяка «Стефа і її Чакалка», – кандидат педагогічних наук, якого, за висловом її старенького професора, «до дітей не можна й на гарматний постріл підпускати».
Книга, яка оживає і перетворюється на чудовий світильничок, що освітлює все довкола. З нею і регочеш, і плачеш гіркими слізьми. Герої такі справжні, такі живі, такі об'ємні – якщо так можна сказати про літературних героїв. А ще ця книга насправді змінює життя.
«Павутиння Шарлотти» — дивовижна дитяча книга про життя і пригоди неймовірного кабанчика Вілбора та його вірних друзів. Надзвичайно добра, здорова й справжня. Тут немає жахів, які можуть наснитися маленьким читачикам уночі — але є реальне життя, яке обов’язково викличе в них реальні почуття: радість, сміх, співчуття, жалість і навіть смуток — але добрий смуток, зі сподіванням на краще.
Якщо поетична збірка Маріанни Кіяновської «Дещо щоденне» окутує теплом, створює затишок у свідомості, то її збірка оповідань «Стежка вздовж ріки» пробуджує щось таке щемке, вразливе, болюче. Текст інколи нагадує потік свідомості, інколи заклинання: слова повторюються, важливі слова, щось дуже важливе, найважливіше декілька разів повторюється.
Писані в жаркому кліматі твори Віри Вовк віддають несамовитістю бурхливого, чужого життя. Україна крізь їхню призму бачиться Землею Обітованою. А ще — зруйнованим раєм. Втім, усе в неї виходить легко й натхненно — невимушено й без жалю письменниця згадує навіть найтяжчі події свого життя в «Біографічній мозаїці». А в оповіданнях авторка наче перевтілюється в акторку, і грає свою роль настільки добре, що надає героїні чи герою частинку себе.
Спочатку, читаючи «Новели для нецілованих дівчат» Євгенії Кононенко, думаєш: «Навіщо? Навіщо стільки розпуки й невимовного, скімливого, пекучого жалю в літературі? Навіщо незіпсутим передчасними поцілунками дівчатам знати, що в дорослому житті буває стільки розчарувань, самотності, жаского усвідомлення, що нічого не повернути назад? Навіщо?!»
«Книга ночей» Сільві Жермен, здається, написана десь у позасвітті. Її вигравірувано Тишею. ...У ночі зароджуються нові життя – щоби переждавши якусь часину в світі реальних людей, знову в неї скотитися. І розчинитися назавше.
